Втратила дім, але не покликання: історія капітана поліції з Тернопільщини Олександри Діброви

Капітан поліції Олександра Діброва вже шістнадцять років носить погони. Сьогодні вона працює дізнавачем сектору дізнання Тернопільського районного управління поліції, розслідуючи кримінальні проступки, вчинені неповнолітніми та щодо них. Та її професійний шлях розпочався зовсім в іншому місці — на Донеччині, де разом із першими днями служби в її життя увірвалася війна.

Мрія про майбутню професію народилася ще у шкільні роки. Під час екскурсії до Львова семикласницю захопила архітектура старовинного міста. Саме тоді вона вирішила: колись обов'язково навчатиметься тут. Спочатку бачила себе хореографом, адже багато років займалася танцями. Та в одинадцятому класі все змінилося. Захоплення детективними романами змусило по-іншому поглянути на своє майбутнє. Повертаючи чергову книгу до бібліотеки, вона подумала: таки йду в міліцію. Так Олександра стала курсанткою Львівського державного університету внутрішніх справ.

Після закінчення університету вона повернулася до рідного Слов'янська. Першого березня 2014 року молодий оперативник карного розшуку переступила поріг міського відділу міліції. У коридорах уже стояли працівники в бронежилетах і касках. Це були перші тижні російської агресії проти України.

Невдовзі Слов'янськ захопили бойовики. Поліцейські залишалися поруч із людьми, ризикуючи щодня опинитися в полоні або загинути. Частину підрозділу передислокували до Святогірська, але робота не припинялася ні на день. А вже в липні українські військові звільнили місто і над Слов'янськом знову замайорів український прапор.

Саме тоді для Олександри почалася одна з найважчих сторінок служби.

Вона займалася розшуком безвісти зниклих, встановленням невпізнаних тіл, пошуком людей, які зникли за особливих обставин. Те, що раніше вважалося переважно паперовою роботою, війна перетворила на щоденне зіткнення з людським болем.

Перші масові поховання, ексгумації, десятки тіл у морзі після звільнення Слов'янська — ці картини назавжди залишилися в її пам'яті. Саме тоді вона поставила собі просте завдання: якщо витримає це — значить, професію обрала правильно.

Витримала. Більше того, зрозуміла, наскільки важливо допомогти родинам знайти своїх рідних, встановити істину, повернути людям надію. Саме цей напрямок став її професійною спеціалізацією. Вона працювала разом із представниками міжнародних гуманітарних організацій, брала участь у спільних пошукових місіях, а згодом уже сама навчала колег з усієї України, передаючи безцінний досвід.

У листопаді 2020 року Олександра стала мамою. Вона мріяла, що коли син трохи підросте, обов'язково покаже йому Донеччину — крейдові схили, соснові ліси, солоні озера. Хотіла, щоб він полюбив цей край само, як любить вона. Та повномасштабне вторгнення перекреслило ці плани.

У 2022 році разом із сином Олександра переїхала до Тернополя. Нове місто зустріло її тепло, але серце залишилося вдома — у Слов'янську.

Попри пережите, вона не уявляла себе без служби. Хотіла бути корисною, працювати, ділитися досвідом. Так опинилася в секторі дізнання.

Спочатку новий напрямок здавався незвичним. Після розслідування тяжких злочинів кримінальні проступки здавалися менш складними. Але перша ж справа змінила її ставлення.

Дев'ятирічного хлопчика жорстоко побив психічно хворий сусід. Переглядаючи відео нападу, Олександра вже дивилася на ситуацію не лише як поліцейська, а й як мама. Саме тоді вона усвідомила: не існує "малозначущих" злочинів, коли йдеться про дітей та їх безпеку.

Сьогодні її робота менш помітна для стороннього ока. Тут немає гучних затримань чи резонансних спецоперацій. Але саме вона допомагає захистити тих, хто найбільше цього потребує.

На запитання, що мотивує не втрачати віри у професію, Олександра відповідає без вагань:

«Мене мотивують мої колеги. Ті, хто залишився на Донеччині, евакуює людей під обстрілами, рятує поранених, доставляє гуманітарну допомогу, працює у складі підрозділу «Білий Янгол». Саме вони нагадують мені, що поліцейська служба — це, насамперед, служіння людям».

Капітан поліції не прагне доводити суспільству словами, що поліція заслуговує на довіру. Переконана: найкращий аргумент — чесно виконувати свою роботу. Незалежно від того, що про тебе думають.

Мрія повернутися додому не покидає Олександру. Та поки вона відкладає її. Бо добре розуміє: навіть після перемоги Донеччина ще довго приховуватиме смертельну небезпеку у замінованих містах, селах, полях і лісах. Вона не хоче, щоб її син ріс серед страху.

Проте любов до рідного краю не згасає. Вона зберігає речі, що нагадують про дім: шеврон Донецької області, сіль із Соледара, пляшка шампанського з Бахмута, соляна лампа, яку колись купували для сина. Для когось це просто речі. Для неї — частинка дому.

Шістнадцять років тому Олександра Діброва прийшла в поліцію, мріючи розкривати злочини, як герої її улюблених детективів. Доля підготувала для неї й інші випробування — війну, евакуацію, втрату дому, сотні людських трагедій.

Та попри все вона не втратила головного — віри у свою справу. Бо справжній поліцейський — це не той, хто працює лише у спокійні часи. Це той, хто залишається на службі навіть тоді, коли війна змінює життя назавжди.

Відділ комунікації поліції Тернопільської області