"Мені ніколи не було соромно одягати поліцейську форму та носити жетон": історія поліцейського та бійця бригади "Лють" Петра Мацала

Для начальника сектору адміністративної практики Тернопільського районного управління поліції Петра Мацала служба ніколи не була просто професією. Це вибір, який він зробив багато років тому і якому залишається вірним донині - спочатку в міліції, згодом у поліції, а з початком великої війни - у лавах штурмової бригади "Лють".

Його шлях розпочався ще у студентські роки. Після навчання в Донецькому юридичному інституті за спеціальністю "Безпека дорожнього руху" молодий офіцер розпочав службу в полку патрульної служби Донецька. Після Революції Гідності перевівся до Маріуполя, а наприкінці 2014 року повернувся додому - на Теребовлянщину. Спершу працював дільничним інспектором міліції, а після створення Національної поліції понад сім років був дільничним офіцером.

Для Петра війна почалася не у 2022 році, а ще у 2014-му. Поліцейський неодноразово їздив у ротації на схід країни у складі зведених загонів, а повномасштабне вторгнення лише змінило масштаби боротьби.

Особистим переломним моментом стала загибель близької людини - поліцейського управління патрульної поліції Маріуполя, Героя України Даніїла Сафонова, який до останнього боронив місто та загинув на території "Азовсталі".

Саме тоді Петро остаточно вирішив приєднатися до новоствореної штурмової бригади "Лють". У лютому 2023-го він став бійцем полку "Сафарі" роти вогневої підтримки й майже півтора року провів на Донеччині.

"Війна... Мені складно підібрати слова, щоб пояснити, що це таке. Не побажав би її нікому. Це зламані долі, покалічені сім'ї. Немає в Україні людини, яка б не відчула на собі, що таке війна", - розповідає Петро Мацало.

На фронті доводилося бути і водієм, і старшиною. Каже, що там немає посад чи вузьких спеціальностей, а є лише завдання, які потрібно виконати.

"На війні ти робиш усе, де потрібен. Неважливо, скільки академій чи університетів закінчив. Найголовніше на передовій - це характер, відповідальність і вміння не розгубитися у важкі хвилини".

За словами поліцейського, сьогодні війна стрімко змінюється. На перший план виходять безпілотні системи, сучасні технології, роботизовані комплекси. Проте, переконаний Петро, жодна техніка не працюватиме без людей. Усе це потребує знань, підготовки й тих, хто готовий брати відповідальність.

"Головною силою все одно залишається людина. Усі ці технології має хтось навчитися використовувати. Для цього потрібні знання, навчання, підтримка побратимів і бажання розвиватися".

Найважчим випробуванням на війні для себе Петро називає не холод, не обстріли й навіть не фізичне виснаження, а навчитися опановувати страх та побороти розлуку з рідними людьми. Увесь цей час на нього чекала дружина, яка стала найбільшою підтримкою, а також мама. Петро каже, що саме сім'я допомагала вистояти та повернутися додому.

Батьки про рішення сина служити у бригаді "Лють" дізналися вже тоді, коли все було вирішено. Батько, ветеран органів внутрішніх справ, поставився з розумінням, а от мама просто чекала...

За роки війни Петро втратив багатьох друзів і побратимів. Він із теплом згадує свого командира та бойових товаришів із Тернопільщини.

"Хороших людей не забувають. Вони залишаються поруч у наших спогадах назавжди", - каже поліцейський.

Повернувшись із фронту, Петро продовжив службу в поліції. Сьогодні він очолює напрям, який координує роботу дільничних офіцерів поліції, поліцейських офіцерів громад, секторів адміністративної практики, груп реагування патрульної поліції, водної поліції, секторів комунікації та освітньої безпеки. Він не приховує, що навантаження зараз колосальне.

"Люди, які залишилися служити, - це справді ідейні поліцейські. Кожен працює не на сто, а на сто десять відсотків. Сьогодні нарівні з чоловіками працюють жінки. Вони забезпечують громадський порядок, працюють у добових нарядах, виїжджають на виклики, документують дорожньо-транспортні пригоди, несуть службу разом з іншими підрозділами та, за потреби, беруть до рук зброю. Це викликає величезну повагу. Наші жінки дуже сильні. Вони щодня доводять це своєю службою".

Петро Мацало переконаний, що попри втому, втрати й випробування, поліцейський повинен залишатися прикладом для людей.

"Мені ніколи не було соромно одягати поліцейську форму та носити жетон. Я пишаюся цим. Пишаюся своїми колегами. І знаю, що моя родина також пишається мною. Проте найціннішою нагородою за весь пройдений шлях він називає не відзнаки, а те, що залишився живий".

Найбільша мрія Петра сьогодні проста й зрозуміла кожному українцеві - це Перемога та щасливі діти. У Петра Мацала син і донька. Він мріє, щоб вони жили у вільній, сильній та безпечній Україні. Саме заради цього, переконаний поліцейський, сьогодні кожен має сумлінно виконувати свою справу як на передовій, так і в тилу, захищаючи людей та закон.

Відділ комунікації поліції Тернопільської області