Михайло ріс у звичайній родині, був жвавою дитиною, займався спортом.

 

– Саме під час ігор, в яких іноді отримували травми мої друзі, я намагався надавати першу допомогу – комусь палець вправляв, комусь обробляв розбите коліно чи подряпини. Мені це подобалося, а найголовніше – вдавалося навіть при тому, що я ще сам був школярем.

 

Михайло був єдиною дитиною в сім’ї, а тому справжньою трагедією став діагноз, який поставили хлопцеві в чотирнадцятилітньому віці – легенева патологія – астма легень. Батьки переживали, маму почуте шокувало. Та підліток не опустив руки і вирішив займатися собою – почав бігати, грати на духових інструментах. Він робив усе, щоб залишити страшний діагноз позаду.

 

 

– Мені завжди хотілося приносити користь людям, а професія медика здавалася «героїчною». Я завжди тішився, коли моя допомога приносила користь. Тому після закінчен­ня з золотою медаллю Староскалатської школи вирішив вступати в Тернопільський медичний інститут на лікувальний факультет.

 

Проте вже після першого курсу Михайла на два роки забрали до армії на строкову службу, яку проходив в Мукачево. В роті знали, що він студент-медик, тому хлопці нагородили солдата символічними прізвиськами – Пілюля та Таблетка.

 

– В армії прослужив два роки, з них півтора був санінструктором роти. Крім спецнавчань по зброї та фізкультурі, мене прикомандирували до перев’язочної медичного пункту полка. Тоді я зіткнувся з кров’ю, з серйозними ушкодженнями, з’явилася тяга лікувати та допомагати по серйозному. Я зрозумів, що хірургія вчить бути пунктуальним та самоорганізованим. Після повернення до вишу, коли настав час остаточного вибору професії, я зупинився саме на хірургії.

 

Інтернатуру Михайло Василишин проходив в одній з лікарень Тернополя, а далі по державному розподіленню потрапив в селище Підволочиськ. Півтора року працював завідуючим хірургічним відділенням поліклініки районної лікарні. Далі два роки ургентним хірургом медзакладу. Тут, розповідає лікар, він сформувався, як спеціаліст, отримав величезний життєвий та професійний досвід.

 

– Людина не повинна «сидіти» все життя на одному місці. Треба використовувати різні можливості і реалізовувати себе. У мене завжди була тяга до мануальної терапії. Мій дядько та мама мали проблеми зі спиною, тому я вирішив для себе пройти додаткове навчання по цьому напрямку в Одесі та в Києві.

 

Про молодого лікаря почали говорити вдячні пацієнти, розповідали про нього своїм друзям. Через деякий час Михайлу Василишину запропонували місце в санаторії «Медобори» у відділенні реабілітації працівників правоохоронних органів. Проте обставини в останній момент змінилися і чоловіков і дали годину на роздуми, аби визначитися чи піде він  начальником служби охорони здоров’я. Відповідь була ствердна, оскільки Тернопіль – це більше можливостей та шансів дати гідну освіту дітям.  Два місяці він виконував обов’язки керівника, а далі поїхав на затвердження до столиці. Після успішної співбесіди отримав посаду та погони капітана міліції.

 

 

– Служба в армії допомогла успішно скласти іспити з фізпідготовки та на володіння зброєю. І ось уже 18 років я керівник «Територіального медичного об’єднання МВС України по Тернопільській області». Я завжди шкодував, що не продовжив хірургічну практику, але попри усе, я своїм принципам не зраджую – якщо одягнув білий халат, то працюй, максимально роби все, що в твоїх силах.

 

Михайло Василишин переконаний, що у наш час хороша апаратура без досвідчених кадрів не варта нічого. Проте люди повинні любити свою роботу, поважати пацієнтів.

 

– Відтоді, як я прийшов, багато чого змінилося. Минулого року ми придбали новий сучасний ультразвуковий апарат експертного класу. Ще купили цифровий флюорограф. Звичайно, що нам трішки мало місця, але ми виходимо з того, що маємо. Поступово, але впевнено омолоджуємо колектив. Життя заставляє змінюватися, каже медик. Старшим вже важко освоїти нові методики, приймати ті чи інші рішення.

 

– Я вважаю, що наш заклад має право на повноцінне існування, бо ми є єдиним соціальним захистом людей в погонах. Зараз є нормативна база чітка.

 

Сьогодні у медичній установі 86 працівників, які обслуговують більше 16,5 тисяч правоохоронців Тернополя та області, а також членів їхніх сімей. Більшість наших лікарів живуть на низьку зарплатню і просто вимушені шукати підробітків.

 

 

– Дуже шкода, що багато наших дійсно хороших фахівців тікає з України в пошуках кращої долі.

 

Михайло Василишин разом з дружиною в серпні цього року святкуватиме перлинове весілля – тридцять років подружнього життя. Він разом з дружиною виховав двох доньок. Проте жодна з дівчаток професію медика не обрали.

 

Старша Тетяна, закінчивши технічний університет та аспірантуру, вирішила працювати в кардинально іншому напрямку – моделювання та пошиття одягу. А менша Маргарита – викладач кафедри мистецтв ТНПУ імені В.Гнатюка та актор Тернопільського драматичного театру. Діти дорослі та самостійні. Тому найменшу нагоду побути разом родина використовує по максимуму.

 

 

– Дружина та доньки завжди мене витягують до лісу «на чергову зустріч з природою». Полюбляємо риболовлю, подорожі Україною. Любимо посиденьки за чаєм, а під час розмов відволікаюся від буденних проблем. Неодмінно відвідуємо наших батьків. Моє хоббі – малий настільний теніс, в який я граю щотижня з друзями, а також філателія та буккінізм. У 2014 році мені присвоїли звання Почесного донора України.

 

«Шануй людей, коли крокуєш вгору, бо стрінеш їх, коли спускатимешся вниз», – це кредо Михайла Василишина, з яким він йшов та якого він дотримується й досі. Повага до людей та пліткування ніколи нікого не доведе до добра. Так, переконаний лікар, повинно бути як в родинному колі, так і на роботі. Фальш та брехня – це найгірші якості людини, вважає медик.

 

Відділ комунікації поліції
Тернопільської області