Зіновій Петрович Остафій розмірковує про сучасне й минуле через призму пережитого. А людям його покоління є що і з чим порівнювати. Бо народилися, виховувалися, ставали дорослими в час панування соціалістичної дійсності, далі свідомість переломила епоха перебудови, а за нею – життя в Україні.

 

Та всі ці зміни були б лише історією, якби…

 

Народився Зіновій Остафій у звичайній родині в селі Новоселище Золочівського району Львівської області. Його біографія нічим не відрізнялася від решти ровесників: школа, робота на заводі, служба в армії, знову праця. Мабуть, усе б пливло за течією, якби не пропозиція піти навчатися у Львівську школу міліції. Після двох років вишколу молодий офіцер повернувся на Тернопільщину, де на той час уже проживали його батьки. Місцем роботи став Тернопільський райвідділ внутрішніх справ.

 

 

Що таке ризик та небезпека, кожен оперативник знає з власного досвіду. Тим, кому довелося служити наприкінці вісімдесятих-початку дев’яностих років минулого століття, а саме на цей період припала оперативна робота Зіновія Петровича, пройшли жорстку школу виживання, або, як її ще називали між собою, – «пекло». Але що таке справжнє пекло, зрозуміли лише ті, хто у 1986-му пройшов випробовування трагедією на ЧАЕС.

 

У 29 в життя тоді інспектора карного розшуку Тернопільського райвідділу внутрішніх справ увірвався Чорнобиль.

 

- У відрядження, якщо так можна назвати моє піврічне перебування у тридцятикілометровій зоні, поїхав у червні,- згадує Зіновій Остафій. – Перевели мене до Прип’ятського міськвідділу міліції, видали посвідчення співробітника управління внутрішніх справ Київської області.

 

 178 днів служби минули серед «полинової» гіркоти.

 

 

Тоді молодому лейтенанту довелося побачити те, про що навіть не читав у спеціальній літературі, яку студіював в армії, бо служив у так званих хімічних військах: людський відчай, біль втрат, мертві міста та села.

 

- Пригадую, як перші місяці нам доводилося ходити по дворах вмовляти людей виїжджати із заражених територій, – розповідає ветеран органів внутрішніх справ.– Бачили б ви очі тих жінок, котрим в одну мить потрібно було зриватися з місця і їхати невідомо куди. Трохи легше сприймали це молоді люди, а старшому поколінню було дуже важко. З усього, що нажили, можна було взяти маленьку валізу з найнеобхіднішими речами та документами. Усіх запевняли, що вони незабаром зможуть повернутися у рідні домівки.

 

Бетонна стіна виростала не лише навколо ядерного реактора, а й у непорозуміннях між тодішньою владою та людьми. Останні не розуміли, що коїться, а на верхах, де володіли інформацією, мовчали.

 

- Ніхто тоді не знав значення слова «радіація», а тим більше не розумів, які наслідки несе опромінення, – ділиться думками Зіновій Остафій. – Люди чули єдине, мовляв, ситуація контрольована, наслідки ліквідовуються. Але як можна було ліквідувати те, чого не видно. Як можна було знищити заражені повітря, воду, землю. Хоча пробували… Пригадую, тисячі вантажівок везли пісок, бетон. Ним закидали не лише реактор, а й пробували навіть річки засипати. Люди ж, яких кинули у жерло атомного монстра на боротьбу з ним, ходили з «пелюстками» чи респіраторами на обличчі, дозиметрами в нагрудній кишені, які від постійного зашкалювання виходили з ладу, навіть змінної форми не мали.

 

Як мальовниче Полісся перетворювалося на мертву зону відчуження, як тисячі людей йшли на вірну смерть, не знаючи цього, Зіновій Петрович бачив на власні очі.

 

- Не думав, що на нашу долю випаде ще й жахіття війни на сході, – підсумовує розповідь капітан у відставці. – Відмінне у цих трагедіях, на мою думку, лише те, що тридцять п’ять років тому ми боролися з невидимим ворогом, а нині знаємо його в обличчя. Та чи від цього легше? Адже ціна одна – людські життя.