Анастасія Букарева – курсантка Херсонського факультету Одеського державного університету внутрішніх справ. Дівчина народилася і виросла в Херсоні і навіть не уявляла, що працюватиме в поліції вже на 2 курсі навчання та ще й на заході України.

Війна внесла свої корективи, як і решті українцям, 24 лютого. О 5 ранку дівчині зателефонували з навчального закладу та наказали прибути за 15 хвилин.

«Багато людей, усі налякані. Всі чули перші вибухи на аеродромі Чорнобаївки. Було моторошно. - пригадує Анастасія. - Нам наказали переодягтися в цивільне і вирушити в безпечне місце».

Родина дівчини поїхала до будинку бабусі в Зеленівку. Чотири дні вони провели в підвалі, чули вибухи, гул літаків. Деякі будинки поряд вже були зруйновані, усі боялися завалу. Вирішили все ж повернутися до Херсону в квартиру. З ними поїхав і хлопець Насті з яким разом навчалася.

«Ми розташувалися в коридорі між двох стін. Страх був у всіх, особливо у мами. Вона дуже переживала за мою сестричку, 10-річну Оксанку. Тож вирішили евакуюватись», -зазначає Настя.

Табличка з надписом «Діти», лише необхідні теплі речі і собака: так родина вирушила на Тернопільщину, де їх чекали родичі. Дорога до Миколаєва, яка у мирний час займала трохи більше години, розтяглася у 300 кілометрів страху і невідомості. Їхали через замінований міст, в темноті без будь-яких розпізнавальних знаків, повз розбиті автівки та розкидані тіла на дорозі.

Коли крізь туман на танку побачили український прапор - радості не було меж. Це був знак, що таки їдуть у правильному напрямку. Перепочивши в Миколаєві, вирушили на Тернопільщину.

«Нас зустріли з такими міцними обіймами, і після пережитого стресу було надзвичайно приємно відчувати, що тебе чекають, хвилюються», - розповідає дівчина.

Курсантка перевелася на заочне відділення  і твердо вирішила йти на роботу в тернопільську поліцію. Їй запропонували посаду в конвойній службі.

«Спочатку працювати було дуже важко. Але підтримка колективу вражала до сліз, всі колеги йшли на зустріч, допомагали. Тепер таке відчуття, наче все життя тут працюю», - сміється поліцейська.

Про Херсон дізнавалися від друзів і родичів через короткі повідомлення у телефоні. Підтримувала зв’язок з одногрупниками, деяким вдалося виїхати, доля інших і досі невідома. Каже, від новин про звільнення рідного міста перехопило подих.

«Мама дзвонить, чую її сльози, каже все донечко, Херсон вільний. Хотілося, як і решта херсонців, обіймати усіх військових. Люди дуже чекали цієї митті, терпіли і вірили".- каже Анастасія.

Тернопіль, у який їхали лише на деякий час, став настільки близьким до душі, що з хлопцем вирішили, залишитися тут будувати сім’ю. І продовжувати працювати в поліції.

«Тернопіль дуже файне місто», - сміється Настя. Ніколи не думала що буду жити так далеко від дому, але зараз це мій другий дім. Хочу тут зустріти перемогу».