На Бахмутському напрямку Степан з побратимами пробиралися в саме лігво росіян, бійці облаштовувалися за кілька десятків метрів від ворога та атакували позиції ворога. На рахунку їхньої групи десятки успішно виконаних бойових завдань. Легендарних лютівців ворог неодноразово намагався знищити з повітря за допомогою дронів.
Звістка про повномасштабне вторгнення росіян в Україну застала Степана Гончарика за кордоном, де він працював та проживав з сім’єю. Чоловік не роздумуючи відразу повернувся на Батьківщину, аби боронити рідну землю від ворога: «Я побачив, що формується набір у штурмову бригаду «Лють» і вирішив будь-що долучитися до лав добровольців».
Степан успішно пройшов всі етапи відбору та невдовзі став бійцем штурмового полку "Луганськ - 1". Перше бойове завдання він разом з побратимами виконував неподалік Бахмута.
«Ми штурмували позиції росіян, аби звільнити село Курдюмівку. Спочатку переживав, адреналін зашкалював, утім, підтримували хлопці, які йшли поруч. Нас постійно обстрілювала артилерія, на нас «полювали» дрони, а ми йшли вперед та гнали загарбників".
Поліцейський говорить, що перший бій тривав майже десять годин:
«Було важко…Ми працювали позмінно з побратимами з полку "Сафарі", "Цунамі" та колегами з інших підрозділів».
Степан переконаний, що успіх будь-яких штурмових операцій залежить від рівня підготовки та злагодженості колективу. Адже доводиться працювати в екстремальних умовах, на ходу переплановували деталі штурму.
«Ми заходили на позиції малими групами. Проходили по мінному полю. Вів нас дрон. Ми підходили так близько до росіян, що чули їхні розмови. В одному бліндажі сидимо, а за 20 метрів росіяни й чути, як сміються. Під час одного штурму я отримав поранення. Тоді ми саме поверталися, я вів групу. На мить зупинились, я запитав у хлопців, чи все добре. Далі роблю крок і наступаю на міну...».
За врятоване життя Степан понад усе вдячний своїм побратимам. Вони надали йому першу медичну допомогу, викликали евакуацію і вивезли з поля бою:
«Двоє моїх хлопців несли мене десь кілометрів зо два, поки не приїхав наш пікап. І увесь цей час над нами був російський дрон. Він висів і чекав поки нас стане більше, щоб скинути гранату. Але нам пощастило, сильний вітер завадив влучити росіянам в нас».
Степан Гончарик зізнається, для нього найважче – це втрата побратимів:
«Вже в лікарні я дізнався про загибель мого найкращого друга. Це дуже тяжко, коли гине людина з якою воюєш пліч-о-пліч із перших днів, з якою разом 24/7, і раптом людини немає».
Після поранення правоохоронець проходить реабілітацію та чекає на протезування.
«Я втратив стопу, але не втратив оптимізму та бажання повернутися на службу».
Департамент комунікації
Національної поліції України
(За матеріалами поліції Тернопільської області)
