Місце, де народилася і проживала донеччанка Тетяна Ковальова, – в російській окупації з 2014 року. З цього часу дівчина не може повернутися додому, не може обійняти своїх рідних та близьких. Зв'язок є, але відчуття втрати не покидає її.

«Я народилася та виросла на Донеччині, - розповідає Тетяна Ковальова. -  2002 року стала членкинею громадської організації  Спілки української молоді в Україні. До 2014 року займалася громадською діяльністю, маю величезну кількість друзів в усіх куточках України, завжди могла поїхати до них, вони приїжджали до мене. У 2014 році, коли розпочалася війна, була змушена покинути свою малу батьківщину, адже територія була окупована».

Новим місцем, де Тетяна не лише оселилася, а й продовжила громадську діяльність, стала столиця: «З 2015 року ми організовували благодійні табори для дітей із вимушено переміщених родин і дітей військовослужбовців та добровольців, котрі боронили нашу країну на сході».

Тоді дівчина взялася ще й волонтерити: разом із членами своєї громадської організації возила до лінії розмежування поблизу Луганської області медикаменти, спорядження, інші гуманітарні вантажі.

«2017 року я повернулася на рідну Донеччину. До початку повномасштабного вторгнення проживала в Краматорську, де заснувала та очолила місцевий осередок Спілки української молоді, - розповідає Тетяна. - 24 лютого, як і мільйони моїх співвітчизників, прокинулася від вибухів, які ще не забула з 2014-го і які не раз чула, коли ми разом із волонтерами їздили з гуманітарною допомогою на Луганщину».

Тривалий час жінка залишалася в Краматорську:

«Разом з іншими виготовляли коктейлі молотова, збирали та передавали нашим захисникам продукти, медичні препарати, військове спорядження, допомагали цивільним. Це було таке піднесення, таке гуртування. Але в місті ставало все небезпечніше і нам сказали евакуюватися заради власної безпеки». 

У квітні Тетяна приїхала до Тернополя. На місці не сиділося:  допомагала збирати гуманітарні вантажі на фронт, разом зі школярами виготовляли окопні свічки, провели благодійний ярмарок для збору коштів на дрони для військових,  з побратимами неодноразово доправляли на схід автівки, продукти, медикаменти та інші необхідні речі. Але розуміла: вона хоче і може більше. 

«Коли почула про набір в штурмову бригаду, мені дуже сподобалася назва – «Лють». Привернуло увагу, що не було обмежень – запрошували і чоловіків, і жінок.  Я відчуваю, що можу бути корисною, адже маю навики надання першої домедичної допомоги, пройшла курси з аеророзвідки. Мене надихає досвід ізраїльської армії, там багато жінок-військовослужбовців. Я дуже хочу бути корисною, брати участь у визволенні України».

Тетяна розповідає, що до такого рішення  йшла довго, але тепер впевнена, що потрібна своїй країні як захисниця:

«Та частина України, де я народилася та проживала до 2014 року, – досі окупована. Там є люди, котрих я люблю, ціную. Мрію, щоб там нарешті замайорів український прапор».

Відділ комунікації поліції Тернопільської області